Візантійська фотографія

«Візантійська фотографія» презентує прозові твори відомого українського поета, прозаїка, критика, публіциста, автора наукових досліджень з герменевтики текстів, філософії; екзеґета, популяризатора станіславівського феномену. Про автора: Володимир Єшкілєв Народився 23 травня 1965 року. Автор романів «Адепт» (1993, у співавторстві з О. Гуцуляком), «Пафос» (2000), «Імператор повені» (2001), поетичних збірок «Диптих» (2001) і «Занепад Галичини» (2001). Упорядник Малої української енциклопедії актуальної літератури «Повернення деміургів» (1998, разом із Ю. Андрухрвичем, проект отримав відзнаку Форуму видавців). Автор розвідки «Воццекургія Бет» (1998). У 1995 та 1997 роках отримував гранти Міжнародного фонду «Відродження» на персональний проект літературно-філософського часопису «Плерома», у 1999 р. Преміальний грант МВФ. Концептор проекту «Четвер-Імперія» (1993). Автор проекту «Арт-паломництво» (Україна-Ізраїль, 1998). У 1998-2000 роках — куратор міжнародного виставкового проекту «Ознака», у 2000-2001 рр. — концептор і куратор російсько-українського видавничо-виставкового проекту «Станіслав+2», з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 75/76». «Єшкілєв відомий як „сірий кардинал нової української літератури“» (Ігор Сід, Москва) «У „Пластиліновій рушниці…“ Єшкілєва маємо справу з тією Україною, якої, на жаль, більше, ніж усіх інших разом. Це пластилінова, безнадійно інфантильна Україна, що, будучи відштовхнутою батьківською імперською владою, так і не спромоглася пройти обряд ініціації і здобути через друге народження нову, хай навіть віртуальну цілісність». (Олександр Бойченко, Оксана Пендерецька, Чернівці) «Що Єшкілєв не поет, не критик і не прозаїк — це ясно кожному». (Григорій Штонь, Київ) «Володимир Єшкілєв — це Дмитрій Галковський української літератури». (Наталія Ігрунова, Москва) «Невже Єшкілєв — це наш новий Франко?» (Віктор Неборак, Львів)

Просмотры: 9
Рейтинг: 5.0 - +
Язык: Русский
Версия: Полная

Описание

Реконструкція останнього візантійця [передмова] Істина є прирівненням речі до пізнання […] справжній текст не повинен мати початку, інакше його творцеві довелось би ускладнювати поверхню знаками, що їх зміст наближався б до труїзму: «Візантія банальних часів бананових компрадорів…»; відтак він мав би розповісти про все, відбуте потому. Справжній текст виринає нізвідки; одною зі своїх інкарнацій справжній текст стверджує: …культура візантії вусато-вишиванкової доби хвора на синдром незалежності від Європи. Попри наскрізний гопак іздрикогенні леони пишуть «Історію хвороби». Повна дезорієнтація на місцевості… Репортаж із царства зі шнурком на шиї… […] на цьому текст обривається — справжні тексти пірнають у небуття безболісно. На відміну від людей, тексти не бояться Безодні — рідної сестри своєї, розлученої з ними в давні часи Присутності. І далі: […] нарешті він перестав відчувати, як чорна рідина пече шлунок, темні дзеркала досягли стовпів сущого, вмерле буття досягло очей. Усередині Реконструктора спалахнув день трьохсотрічної давнини, і він був сонячним та строкатим…