– У-р-ра, ми летимо на Венеру! Ми – це я, татко, мама і тітка Павлина. Спершу, правда, збиралися летіти лише тато і мама. Мене ж знову на все літо спроваджували до тітки. Я, звісно, закомизився, що до тітки не хочу, а хочу із ними. – Зрозумій, що тобі з нами не можна! – переконувала мене мама. – Ми ж летимо не відпочивати, а в експедицію. – То й мене візьміть у експедицію! – Ні, ти просто неможливий!.. Хай із тобою ще татко поговорить… Мама завжди отак: як що, так і одсилає до татка.
– Тобі не подобається у тітки Павлини? – запитує татко. – Тобі там не цікаво? Це запитання не зовсім чесне: татко наперед знає мою відповідь. Бо ще не родилася людина, якій не було б цікаво у тітки Павлини. Бо тітка Павлина не така, як усі. По-перше, вона – генний інженер рослинного й тваринного світу, її невеликий котедж, розташований на дослідній станції, набитий такими штуковинами, що мороз поза шкірою пробігає, доки звикнеш до них хоч трохи. Що б ви сказали про квітку, яка сама себе поливає? От висить поруч трубка із краником, квітка простягає щось схоже на зелену руку, відкриває краник і ллє собі на коріння скільки їй потрібно. Напилася і – хоп! – закрутила. А підійдеш до неї – так і наставить на тебе листя, наче локатори. І добре знає тітку Павлину – одразу ж тягнеться до неї стебельцями.
Комментарии: